Екс-гравець збірної став президентом БК “Рівне”

Екс-гравець збірної України, а нині – президент БК «Рівне» в ексклюзивному інтерв’ю Sport.ua розповів про розбудову баскетбольного клубу у Рівному, свою кар’єру в Україні та Іспанії, а також дав поради молодим баскетболістам.

— Сергію, почнемо з актуального. Наразі БК «Рівне» претендує на вихід до Суперліги. Ви казали, що питання із додатковим фінансуванням має вирішитись до 10 липня. Який статус у цього процесу?
— Наразі тривають консультації із Федерацією баскетболу, а також із нашими партнерами та спонсорами. Поки що, конкретного рішення в цьому питанні ще немає. Але, я сподіваюся, що ми дійдемо компромісу. Та у випадку, якщо цьогоріч нам не вдасться потрапити до Суперліги, наступного вже намагатимемося точно вийти в елітний дивізіон. Фундамент для цього почнемо закладати вже зараз.

— Ви часто згадуєте про спорткомплекс, що будується у Рівному. Розкажіть детальніше про проект?
— Це буде багатофункціональна арена на 3000 глядачів, що дасть нам можливість приймати матчі єврокубків. Там буде як тренувальний, так і ігровий зал. Тому, ми вже не можемо дочекатися, коли її побудують. Я постійно спілкуюся із місцевою владою та вдячний їм, що не зважаючи на кризу, пов’язану із коронавірусом, роботи продовжуються. Тож маємо надію, що комплекс відкриють вчасно.

— Ви завершили кар’єру чотири роки тому. Тепер Сергій Ліщук – президент клубу. Наскільки важко вам дався перехід від ролі гравця до президента?
— Це великий виклик в моєму житті. У мене була група однодумців. Завдяки їм цей перехід відбувався відносно плавно. Звичайно, що грати на майданчику в баскетбол набагато простіше, аніж керувати клубом. Зараз я вирішую питання як ігрові, так і економічні, і побутові, і організаційні. Треба все контролювати. Коли я був гравцем все було на порядок легше: тобі поставили задачу, ти маєш її виконати. У менеджменті все не так просто: є багато підводного каміння, десь є і політичні моменти. Перший час було важкувато, але зараз, коли розумієш нюанси, стало трохи легше. Утім, це все досвід: ти вчишся, набиваєш шишки, бувають і помилки, але це нормальне явище. Зараз я вже більш-менш розбираюсь у процесах, як президент клубу, але є до чого рости.

— Коли ви дивитесь, як грає команда, хіба не спрацьовує рефлекс: вийти на майданчик і допомогти?
— Мене часто про це питають. Звичайно, хочу.  Я переживаю, коли грає наша команда, всі кажуть: «Чого ж ти нервуєш?». Але для мене, з дитинства, ще коли я почав грати в баскетбол, кожна гра була важливою. Не мало значення це товариський матч чи офіційний, проти лідера або аутсайдера. Треба викладатися на майданчику на 100%. Про це я завжди кажу гравцям. Тому і як президент я завжди переживаю. Для мене це справа життя. Звичайно, хотілося б вийти та допомогти, але водночас, розумію, що треба довіряти гравцям, які грають на майданчику.

— Свого часу ви відіграли 5 років у «Пульсарі», який був відомим брендом, але припинив існування. Як ви зараз залучаєте вболівальників? Чи є ті, хто визнає лише «Пульсар» і скептично ставиться до вашого проекту?
— Цю команду ми створювали на базі «Пульсара». Можна сказати, що життя БК «Рівне» пішло якраз від «Пульсару». Так, в ті часи зал був переповнений на кожній грі, вболівальники палко підтримували. Але рівняни скучили за великим баскетболом. Від «Пульсару» мало що залишилося, його підтримували, як могли. Тому ми вирішили провести певний ребрендинг, і якщо ми вже почали, то будемо потихеньку підтягуватися до високого рівня. У Рівному люблять баскетбол, тому для нас не було великою проблемою залучити наших вболівальників. У свою чергу, ми маємо створити для них гарний продукт. Чекаємо на завершення будівництва нашої арени, і вже тоді побачимо, скільки ми взагалі зможемо залучити вболівальників. Тому що є такі матчі, на які люди не активно ходять, а є такі, що ажіотаж величезний. Мені самому цікаво подивитися, скільки ми зможемо зібрати їх на трибунах, але впевнений, що зал не буде порожнім точно.

— Хто вам допомагав в розбудові клубу?
— Ми провели консультацію як з міською, так і з обласною радою, вони дали нам гарантію, що будуть нас підтримувати. Потім ми почали шукати партнерів та спонсорів. Ви знаєте, що в наш час не так легко знайти інвесторів, це не той період, коли грав, наприклад, «Азовмаш». Було важкувато, але нас було багато і таким чином, вдалося отримати невеликі кошти і ми змогли сформувати бюджет, аби стартувати у змаганнях. Зараз все підтримується на такому ж рівні, але наголошую: нам хотілося б розвиватися. Згодом, коли побудують спорткомплекс, у нас з’явиться можливість грати єврокубки. Тому наша мета: заявитися спочатку в Суперлігу, а потім спробувати свої сили в єврокубках. Можливо, розпочнемо із жіночої команди, тому що дуже непоганий склад підібрався. Все залежить від того, як швидко добудується наша арена. Спілкуючись зі спонсорами, я чую, що це було б непогано як для нас, так і для міста.

***

— Ви поїхали з України, як гравець, після сезону 2008/2009. Це був складний сезон, розкол на дві ліги, фінансова криза, що спричинила відтік легіонерів. Яким ви згадуєте свій останній сезон в Україні в якості гравця?
— В «Азовмаші» був сильний колектив. Це був український гранд, дуже непогано команда виступала в єврокубках. А згадуючи останній рік, пригадую, що півсезону було все добре, але потім сталася фінансова криза, коливання курсу валют, почалися проблеми в країні. У кількох команд почалися великі проблеми. У нас в Маріуполі було все не так скрутно, все було відносно добре. Київ став слабшим, Суми зіштовхнулися з проблемами… Тоді я вирішив, що треба щось міняти, я достатньо пограв в Суперлізі, хотілося спробувати щось новеньке. З’явився варіант із одним з провідних чемпіонатів в Європі, тому я прийняв рішення і мені вдалося домовитися про перехід у «Валенсію».

А закінчили той сезон ми так само: виграли чемпіонат та Кубок України. Все було чудово.

— Чи погоджуєтеся ви із думкою, що фактично, «Азовмаш» перестав існувати після смерті президента клубу Олександра Савчука?
— Це була фундаментальна людина. Були періоди, коли всім було важко, але він завжди докладав максимум зусиль для того, щоб клуб функціонував і боровся за трофеї. Пригадую, що приїжджав із «Валенсією» грати проти «Азовмаша» в єврокубках. За пару днів до того помер президент Азовмаша. І на тому, як мені здається, пішла епоха, закінчився розквіт клубу. Олександр Савчук жив баскетболом. Я дуже поважаю його. Він зробив все, щоб ми не переживали, а просто виходили на майданчик та грали в баскетбол. Усі побутові та інші проблеми вирішувалися в одну мить. Від нас вимагалося тільки забезпечувати результат.

— Яким ви пам’ятаєте тодішнього головного тренера «Азовмаша» Рімаса Гірскіса?
— По-перше, це дуже порядний і гарний спеціаліст. По-друге, це потужний психолог. Він відчував всю команду. Знав, кому треба попрацювати більше, з ким і про що треба поговорити. Була історія, коли одного разу, під час плей-оф, ми грали у волейбол. Здавалося б, така напруга, попереду фінальні ігри і всі сконцентровані, але Гірскіс вирішив морально розвантажити гравців у такий спосіб. Ця людина могла ще дуже багато дати українському баскетболу. На жаль, він рано пішов з життя. Дуже ціную його вклад в мене та моє становлення як гравця. Гірскіс дав мені поштовх для того, щоб рости та розвиватися далі.

— У вас в «Азовмаші» було багато колоритних партнерів по команді, а найяскравіший – Халід Ель-Амін. Чи потрапляли ви з ним у халепи або якісь смішні історії?
— Так, Халід – це не то щоб душа команди, але дуже харизматичний хлопець і порядна людина. Ми багато вигравали, і звісно, це розслабляє. Я б ще згадав Сашу Скутельника, багаторічного капітана та лідера команди. Так ось, навіть якщо десь порушували спортивний режим, то наступного дня одягали два костюми і намотували кроси, відпрацьовували те, що прогуляли. Працювали перед тренуванням, під час нього та після. Тому, ці порушення режиму не впливали на нас: ми завжди були у формі і багато працювали над собою. Халід Ель-Амін міг погуляти, міг щось начудити, але в роботі це людина дуже відповідальна. Я вважаю його найкращим гравцем на той момент.

— Після «Азовмашу» ви поїхали до «Валенсії». Що було найскладнішим в іспанському періоді життя?
— Найважчим у цій історії був мовний бар’єр. Якщо з англійською у мене було більш-менш, то іспанської я не знав. Коли я приїхав туди, то місяців три було дуже важко в плані того, що ти не розумів, що від тебе вимагає тренер. На баскетбольному майданчику, якщо з тобою розмовляють англійською, то ти ще розумів, але як тільки переходять на іспанську, то це була катастрофа. Але команда в мене була хороша, така сімейна. Ми підтримували один одного, в ресторани ходили разом. Капітаном команди був Рафа Мартінес, з яким ми також по цей день товаришуємо. Ми один одного називаємо «брати по крові». Він зіграв величезну роль в моєму становленні в Валенсії, дуже допомагав у побуті, на майданчику, у спілкуванні, із вивченням мови. Десь 3-4 місяці було дуже важко, але потім адаптувався, підтягнув мову і стало легше. Я ніколи не цурався важкої роботи. Звичайно, там інший рівень, набагато вищі швидкості. Але це робота, я нормально адаптувався в цьому плані.

— Чи пам’ятаєте ви, на що витратили першу зарплату у Валенсії?
— Першу зарплату, мабуть, ні. Пам’ятаю, що зробив собі подарунок, коли ми виграли єврокубок – купив собі годинника. А першу зарплату… Ймовірно, витратив на їжу. Того годинника я ношу й досі і згадую ці приємні моменти в житті. Гроші – це важливо, але я завжди кажу своїм хлопцям, що коли закінчиться кар’єра, у вас має бути що розповісти своїм дітям та учням. У першу чергу, треба ставити собі завдання досягти спортивних звитяг. Решта – гроші, машини, квартири, це вже потім. Якщо ти баскетболіст, то по завершенню кар’єри ти маєш озирнутися і побачити, що у тебе було? Кубки, медалі, перемоги, індивідуальні нагороди.

— Чи не було у вас бажання залишитись в Іспанії і розпочати, наприклад, тренерську кар’єру?
— Мене запрошували працювати у структурі «Валенсії», бути тренером, почати з дітей. Але я дуже домашня людина, люблю своє місто Рівне, дуже люблю Україну. В Іспанії мене гарно сприймали, все було добре і навіть зараз є можливість переїхати і працювати там. Але я дуже люблю свою країну і без неї відчуваю дискомфорт. Я тішуся з того, що тут живу. Так, у мене залишилася сім’я у Валенсії, дружина з дочкою, я час від часу приїжджаю, але постійно жити там не хочу. Хтось може сказати, що я якийсь не такий, але мені так комфортно.

***

— У вашій біографії ще є період під назвою «Драфт НБА». Якби ви могли порадити молодим гравцям, що треба зробити, аби закріпитись в найсильнішій лізі світу, що б ви сказали?
— Найголовніше: не боятися, не хвилюватися і завзято працювати. Раніше, мені здавалося, що я фізично не готовий чи ще щось, а на практиці, у Валенсії, з’ясувалося, що все зі мною добре. Коли потрапляєш в середовище, де треба чомусь швидко навчитись, то робиш це. Якби тоді мені хтось підказав, я би спробував залишитись. Але такої людини поруч не виявилося. Тому, я повернувся в Україну. З іншого боку, дивлячись на те, як склалася моя кар’єра, я ні про що не шкодую. Треба хоча б рік побути в НБА, побачити, як там грають, що там за люди. Тому моя порада молодим гравцям, які їдуть в НБА: вірити в свої сили і наполегливо працювати.

— Наскільки складне навантаження в літніх таборах НБА?
— Звичайно, було дуже важко, і фізично, і морально. У американському баскетболі є два варіанти: або ти потрапляєш в НБА і ти – забезпечена людина, або – на вулицю. Пам’ятаю, що в тренувальних іграх була шалена «рубка», люди відчайдушно боролися за свій шанс. Не знаю, як зараз, але тоді було все так інтенсивно. У нас, на щастя, немає такого вибору – баскетбол або вулиця, але деяким гравцям я б хотів порадити багато працювати та боротися за свою кар’єру. Якщо ти гарно працюєш, тренер тебе обов’язково відзначить і дасть тобі ігровий час.

— БК «Рівне» співпрацює із благодійною організацією «Дарунок» у Рівному. На матчах стоять скриньки для пожертв. Наскільки важлива соціальна складова у вашому клубі?
— Взагалі-то, коли я грав у Валенсії, там такі акції проводилися дуже часто. Гравці ходили по лікарнях, в дитячі будинки, підтримували дітей з інвалідністю і загалом, займалися соціальним напрямком розвитку. Тому, коли ми створювали наш клуб, то я одразу сказав, що це буде не тільки баскетбольний клуб, а й соціальний проект. Ми працюємо над цим, активно підтримуємо людей, які потрапили в скруту. Баскетбол та й спорт в цілому – це соціальні проекти. На матчі приходить багато людей з добрим серцем, які можуть допомогти фінансово тим, хто цього потребує. Наша команда не така багата фінансово, але ось такими добрими справами ми можемо долучитися до благодійності. Це має робити кожен клуб і кожен спортсмен. Ми граємо для людей і тому із задоволенням допомагаємо всім, хто цього потребує.

Джерело

RelatedPost

Be the first to comment

Leave a Reply

Your email address will not be published.